20 грудня 1923 року в Полтавській тюрмі більшовиками був розстріляний Іван Савченко (1895—1923) – український повстанський отаман Холодного Яру “Нагірний”.
Савченко Іван Григорович (отаман Нагірний); (1895 року, с. Вереміївка Золотоніського повіту Полтавської губернії ( нині Черкаська область)— 20 грудня 1923, Полтава) — ватажок українського повстанства.
Родом із козаків-хліборобів. Дитинство і юність Івана Савченка пройшло у рідному селі, потім п’ять років служив касиром 2-го Вереміївського товариства Споживачів.
15 травня 1915 року у віці 20 років був призваний на дійсну військову службу в Російську царську армію і призначений в писарський клас управління Золотоніського повітового військового начальника полковника Проткевича. У вересні 1917 р. —командирований на ІІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, як представник Золотоніського гарнізону. Там на з’їзді він познайомився з видатними діячами українського національного руху. У Києві він пробув 10 днів і повернувся на місце своєї постійної служби у Золотоношу. Через місяць на ім’я Івана Савченка надійшло розпорядження Українського військового міністерства Центральної Ради про відрядження його на службу в артилерійський відділ..Очевидно тоді вступає в партію лівих есерів.
У артилерійському відділі Савченко прослужив до 25 січня 1918 року аж до наступу на Київ більшовиків під командуванням Муравйова. Потім повертається у Вереміївку і влаштовується на роботу до Вереміївського повітового виконкому.
Восени 1918 року призначений до Золотоніського коменданта Олександра Грудницького завідувачем судової частини при комендатурі. На цій посаді працює до січня 1919 року. Після приходу радянської влади служив у комендатурі, потім вступив до І-шої Радянської бригади на посаду завідувача судової частини.
Восени 1919 р. створив у Золотоніському повіті повстанком. зібрав загін і підняв повстання проти білогвардійців.Денікіна Із приходом більшовиків повернув зброю проти них. У лютому 1920 p., коли у Вереміївку прийшла Зимовим походом Армія УНР, разом з отаманом Келебердою підпорядкував свої загони генералу Омеляновичу-Павленку. Після загибелі Келеберди очолив об’єднаний загін. Вів боротьбу до лютого 1923 p., дислокуючись на Дніпрових островах та лісах Холодного Яру. Затриманий під час облави, розстріляний в Полтавській тюрмі співробітником губсуду Байковим.
Ці події відбулися на Черкащині в буремні роки Української революції 1917-1921 років.
У мальовничому селі Вереміївка на Черкащині в 1895 році в родині незаможного селянина Григорія Савченка народився син Іван. 15 травня 1915 року двадцятирічним Іван Григорович був призваний на дійсну військову службу в російську царську армію й призначений у писарський клас управління Золотоніського повітового військового начальника полковника Проткевича. У вересні 1917 року Івана Савченка відрядили до Києва на ІІІ Всеукраїнський військовий з’їзд як представника Золотоніського гарнізону. Не пройшло й місяця, як на його ім’я надійшло розпорядження Військового міністерства Центральної Ради з’явитися на службу в артилерійський відділ міністерства. Очевидно, там він вступив у партію лівих есерів. У артилерійському відділі Савченко прослужив до наступу на Київ військ Муравйова, а після захоплення міста повернувся до рідної Вереміївки.
Дочекавшись другого приходу Центральної Ради, Савченко вирушив до Києва, щоб влаштуватися на свою колишню посаду у військовому міністерстві, але до влади прийшов гетьман Скоропадський. Не поділяючи поглядів Скоропадського і будучи противником втручання німців в українські справи, Іван Савченко відмовився присягати новоспеченому гетьману та повернувся до Золотоноші у розпорядження коменданта Єсипка. Коли в Золотоношу прийшли німці, гетьманський комендант капітан Собко, за незгоду Савченка складати присягу гетьманові, заарештував й утримував його під домашнім арештом, незабаром відпустив у Вереміївку, взявши підписку про невиїзд із Золотоніського повіту.
Але через кілька місяців він був знову заарештований начальником державної варти Нечердою. Майже місяць Савченка утримували під арештом без жодних звинувачень. Після захоплення Золотоноші восени 1918 року військами Директорії, Івана Савченка призначили завідуючим судовою частиною при комендатурі Золотоніського коменданта Олександра Грудницького.
Після того, як Директорія і війська залишили Україну, а на її територію ввійшла Червона армія, Савченко вступив у 1-шу Радянську бригаду (очевидно мова йде про Першу українську радянську дивізію. — Авт.) і був призначений завідуючим судовою частиною. Коли «соввласть» відступила, здавши територію України добровольчій армії Денікіна, Іван Савченко поїхав у Вереміївку, жив там конспіративно. Дізнавшись, що в Україні існує Всеукраїнський повстанський комітет під головуванням Петренка, який готував повстання проти денікінської окупації, Савченко відрядив туди свого посланця, який привіз доручення організувати Золотоніський повстанський комітет і підняти у серпні 1919 року на території повіту повстання проти Денікіна.
Створивши й очоливши повстанком, Іван Савченко зібрав загін і восени 1919 року підняв повстання проти Денікіна. Після приходу на Золотоніщину більшовиків Савченко припинив активні дії і, як він сам висловлювався, став вичікувати, в «які форми виллються відносини нового ладу по відношенню до Петлюри».
Навесні 1920 року по всьому повіту почав поширюватися кримінальний бандитизм, тому Савченко на сільському сході Вереміївки запропонував створити загін сільської охорони з 20 чоловік жителів села. Сам Савченко був призначений начальником місцевої міліції. Через відсутність влади та розгул бандитизму сільська охорона розбіглася, а Савченка ледве не розстріляли місцеві кримінальні бандити, тому він поїхав з рідного села до Черкас. Там був заарештований і просидів 28 днів.
Потому знову повернувся в Вереміївку й жив там з постійним страхом нового арешту через те, що багато колишнього кримінального елементу поступило на роботу в радянську міліцію й хотіло помститися Савченку за участь у загоні сільської самооборони.
Тоді ж Іван Савченко підтримував зв’язок з отаманом Келибердою, який у 1920 році на території Золотоніського повіту підняв повстання проти радянської влади і запропонував Савченкові приєднатися. Однак той був проти повстання через переконання, що радянська влада розгляне національне питання і поставить його «як можна краще».
Та спокійно пожити в рідному селі не довелося. Колишні кримінальні злочинці вирішили помститися і повідомили червоним частинам, які проходили через Вереміївку, що до Савченка заходив повстанський отаман Келиберда. Червоноармійці не намагалися з’ясувати, а тільки прагнули «…скорее пограбить». Найбільше ж обурило те, що червоноармійці заскочили у хату і, пограбувавши майно, заразом порубали портрет Тараса Шевченка, називаючи його «українським буржуазним богом». Після цього Іван Савченко переховувався на конспіративній квартирі.
Незабаром отримав таємну звістку, що його хочуть арештувати і під час етапування до повіту, під виглядом втечі, по дорозі розстріляти. Тому в вересні 1920 року Савченко втік із села, пізніше вступив у загін Келиберди і здійснював нальоти на волосні комнезами, сільські виконкоми, зриваючи продовольчі комісії аж до переходу загону по амністії на сторону радянської влади.
До Савченка, вже як до отамана під псевдо Нагірний, з’явився представник від Холодноярського окружного повстанського комітету Гаврилко та передав запрошення голови Холодноярського повстанського комітету Дегтяря-Хоменка з’явитися у Холодний Яр для отримання розпорядження про організацію повстанського партизанського загону.
Вони вирушили до Холодного Яру, де зустрілися з посланцем генерального штабу Петлюри. Отримавши наказ про активні дії, Нагірний повернувся в своє село й організував загін із залишків загону Келиберди (сам отаман Келиберда на той час загинув) та жителів села Вереміївка.
Загін чисельністю 100 чоловік вирушив на Хорол, щоб об’єднатися з повстанською організацією під керівництвом Диньки і Даненка. Але таке об’єднання не відбулося.
Тим часом 6 листопада 1920 року радянська влада оголосила широку амністію для всіх учасників повстанських загонів. На неї з’явилася частина бійців «Нагірного», а сам він продовжував переховуватися.
Савченко все ж був заарештований начальником міліції Марченком. Але під час перевезення до Золотоноші через Васютинський повіт утік і до травня 1921 року переховувався на дніпровських островах.
Цього ж року всі, хто переховувався від більшовицької влади в тих місцях, об’єдналися в невеликий загін, звернувшись до Савченка з проханням стати отаманом. Він погодився з однією умовою, щоб вибрати чітку політичну платформу, не буржуазну і не антирадянську, а просто проти несправедливості, яку чинять окремі представники «соввласти».
У травні 1921 року Савченко-«Нагірний» знову вирушив до Холодноярського повстанкому, який тоді очолював Логвин Панченко. У Холодному Яру він застав представника Петлюри Герасима Орла-Нестеренка. Від повстанкому отаман Нагірний отримав наказ за підписом Симона Петлюри про необхідність припинити активні дії проти радянської влади і почати підготовчу роботу до майбутньої боротьби.
З цим наказом Іван Савченко-Нагірний повернувся у свій район і за розпорядженням окружного повстанського комітету організував повстанський комітет Наддніпрянщини. На той час у загоні Нагірного налічувалося близько 40 осіб, гарно вишколених і озброєних. Мали й друкарську машинку «Континенталь», на якій виготовляли об’яви, звернення та листівки.
Почавши активні дії на Наддніпрянщині, загін Нагірного одного разу обеззброїв червоноармійців під командуванням Реніна, забравши 35 коней із сідлами, а у самого Реніна відібрали шкіряну тужурку. Жертв не було ні з тієї, ні з іншої сторони.
З 1920 року та по липень 1921 отаман «Нагірний» брав участь у боях з червоними частинами, зокрема разом з іншими повстанцями роззброїли 28 бійців Козачої сотні 25-ої стрілецької дивізії РСЧА.
Так тривало, допоки отаман Нагірний не отримав наказу прибути в розпорядження Холодноярського повстанського комітету. Разом із загоном 200 чоловік отаман Нагірний здійснив «нальот» на Вереміївку, де була розміщена козача сотня 5 полку 5 дивізії. В результаті взяли в полон 47 червоноармійців, забрали 32 коней з сідлами, 32 гвинтівки та стільки ж шабель.
Після «нальоту» на Вереміївку, отаман відпустив полонених червоноармійців і повернувся до Холодного Яру. Якийсь час його загін вступав у збройні сутички з червоноармійцями в навколишній місцевості, а згодом повернувся на дніпровські острови.
У липні 1921 року радянська влада оголосила другу амністію, на яку прийшов весь Холодноярський повстанком і частина загону отамана Нагірного, за винятком кількох бійців та самого отамана.
Отаман Нагірний завоював симпатію серед мирного населення як Вереміївки, так і ближніх сіл Наддніпрянщини. Багато селян допомагали його загону: передавали відомості про дислокацію червоних частин, переховували бійців загону, забезпечували продуктами. Своїх побратимів Нагірний називав козаками, а замість зачіски вони носили «оселедці».
Савченко не застосовував фізичного знищення працівників радустанов, червоноармійців чи міліціонерів. Лише двоє загинули під час одного з нальотів, а полоненими було взято 300 червоноармійців, згодом відпущених.
«Нагірний» перейшов у Лубенський повіт і діяв у Іркліївській і Оржицькій волостях. 2-3 січня 1923 року загоном отамана здійснений наліт на Іркліївський волвиконком, де знищили папери волвиконкому та портрет Леніна, були захоплені центральна телеграфна станція, поштово-телеграфна контора, де обеззброєно 8 червоноармійців 25 дивізії, забрано 8 верхових коней, сідла та три шашки. Цього ж місяця вже в Лубенському повіті вчинили наліт на Оржицький волвиконком.
Одночасно з загоном Нагірного у Золотоніському повіті діяв летючий загін по боротьбі з бандитизмом та дезертирством під командуванням Григорія Білого-Цокала-Фесенка, червоноармійці якого при зустрічі не зачіпали козаків загону Нагірного.
У вересні 1922 року з Богушкової Слободки був висланий загін по боротьбі з бандитизмом у с.Вереміївка під командуванням Миколи Дубровного, він же вислав наперед загону бійців Панаса Грицая та Івана Чорного-Цокала з дорученням попередити Нагірного-Савченка, щоб той не йшов з Вереміївки, бо ловити його їде загін Дубровного.
16 січня 1923 року біля с.Лукашівка Савченко-Нагірний разом з одним зі своїх бійців був захоплений «ударною тройкою» по боротьбі з бандитизмом. 15 січня 1923 року в степу біля Вереміївки зі зброєю в руках під час перестрілки затримали козака загону Нагірного Степана Адаменка з братом. Справою зі звинувачення Савченка-Нагірного і групи осіб у бандитизмі займалася особливо маневрова група по боротьбі з бандитизмом і контрреволюцією Полтавського відділу ДПУ.
13 листопада 1923 року надзвичайна сесія Полтавського губернського суду по кримінальному відділенню Полтави відкрила публічне судове засідання по справі «Банды Нагорного», що звинувачувалася у збройному повстанні проти радвлади, збройних набігах і грабунках волвиконкомів, приватних громадян, руйнуванні й знищенні дротів зв’язку.
В останньому слові отаман Нагірний сказав: «Я не отрицаю того, что своей работой наносил вред трудящемуся населению и его власти, но я не хотел буржуазной власти, а боролся, чтобы добыть права украинскую культуру и «ридну мову» народу, такие права, как имеют другие государства, как равное с равным, чтобы некоторые представители власти не игнорировали украинским языком и культурой как это имело место».
Івана Савченка-Нагірного судили як кримінального злочинця. Радвлада зробила все можливе, щоб скомпрометувати отамана, як і весь повстанський рух в Україні, називаючи його бандитом, що займався грабежем і руйнуванням радустанов.
20 грудня 1923 року «главарей банды» Івана Савченка-Нагірного, Степана Адаменка та Ярему Прудкого стратили в полтавській тюрмі. Місце їхнього поховання й досі невідоме.
Тетяна ГРИГОРЕНКО,
старший науковий співробітник
відділу історії краю ХХ – поч. ХХІ століття
обласного краєзнавчого музею
