8 червня 1926 у Львові народилася українська поетеса, дисидент Ірина Михайлівна Сеник (1926-2009), член Української Гельсінської групи з 1979 За професією – медсестра. З 1939 року – член Юнацької Організації Українських Націоналістів, з 1941 року стала повним членом ОУН. Працювала в крайовому відділі пропаганди, в митрополичої консисторії під керівництвом Андрія Шептицького. У 1944 році вступила на факультет іноземних мов (англійська філологія) Львівського університету. В’ЯЗЕНЬ РАДЯНСЬКИХ ТАБОРІВ
Після Другої світової війни в 1945 потрапила до в’язниці, за звинуваченням у зв’язках з УПА. Засуджена в 1946 році на 10 років концтаборів в Сибіру ( «Озерлаг», «Ангарлаг» Іркутської області) і довічне заслання. Незважаючи на всі табірні заборони продовжувала поетичний шлях, розпочатий ще в 9-річному віці, – писала потайки на клаптиках паперу. Рятувалася від табірної атмосфери вишиванням на шматочках полотна мініатюр на релігійну тематику: українські церкви, прапори, іконки, цитати пророків. Вийшла з табору в 1956 році з 2-ю групою інвалідності.
І знову неволя сибірського заслання в Анжеро-Судженске, Кемеровської області. Там заочно, з відзнакою, закінчила медсестринські курси. У 1968 році закінчився термін заслання. Після заслання приїхала до Івано-Франківська. Недовгий час працювала медсестрою з ув’язненими в туберкульозній лікарні.
Знайомиться з В’ячеславом Чорноволом, Валентином Морозом та іншими діячами руху опору проти русифікації та національної дискримінації українського народу; допомагає в поширенні самвидаву. У грудні 1969 року підписала заяву 16-х колишніх політв’язнів «Знову камерні справи?» на ім’я Голови Президії Верховної Ради УРСР, яка спрямовувалася проти практики засудження в ув’язненні. Заява публікувалася в «Українському віснику» № 1 за 1970 рік, транслювалася радіо «Свобода».
Черговий арешт відбувається в 1972 році. Вирок суду – 6 років ув’язнення і 5 років заслання. Висновок відбувала разом з Катериною Зарицькою, Іриною Калинець, Ніною Строкатою-Караванської, Надією Світличною, Оксаною Попович, Стефанією Шабатурою в одному з таборів «Дублага» (Мордовія). У 1978 році була етапована на п’ятирічне заслання. Після місячного етапу доставлена ​​в м Уш-Тобе (Казахстан). Будучи в засланні, в 1979 році стала членом Української Гельсінкської групи.
У тому ж році члени УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката і Ірина Сеник оприлюднили документ «ламентацій» – про фабрикацію кримінальних справ проти дисидентів, про численні факти «ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні». Звільнилася в 1983 році із забороною працювати за фахом.
Після звільнення повернулася в Україну і оселилася в Бориславі. У 1983 році вийшла заміж за колишнім політичним в’язням Василя Дейка. У 1990 році брала участь у створенні націоналістичної партії «Державна самостійність України». У 1991 році повністю реабілітована. Була головою місцевого осередку Союзу українок, членом Ліги українських жінок, головою Бориславського міського осередку Конгресу українських націоналістів.